МАРАФОН “ПОЛІСЬКА СІЧ – 2016” і… Я (частина 2, день 1)

23Лют - by Віктор Войтович - 0 - In Велозвіт

Принади першого дня марафону. Рятівний асфальт фінішних кілометрів.

Майже відразу після старту трек проходить по «Валериній стежці» – утвореної доволі частими та чисельними покатухами місцевих велолюбителів просто поміж дерев захисної лісосмуги, що простяглася пагорбами вздовж залізничної колії.
валерина стежка

Валерина стежка

П’ятикілометровий проїзд «Валериною стежкою» вимагає концентрації. Далі, як нагорода, трек проходить двокілометровою асфальтовою дорогою до села Ходоси.
дорога до с. Ходоси

Дорога до с. Ходоси

Вперше перетнувши річку Горинь, їдемо понад нею луками аж до величних фосфогіпсових гір – місця відвалу залишків від виробництва мінеральних добрив «Рівнеазоту», шкідливість яких, до речі, для навколишнього середовища є мінімальною і стосується вона лише водного середовища, виникає в ході поступового вимивання фосфатної кислоти опадами. Цю кислоту успішно виловлюють у спеціально збудованих очисних спорудах. Тож, можна спокійно споглядати на ці рукотворні наче вкриті снігом гори як на майже природну складову «ландшафту».

Фосфатні гори

Фосфогіпсові гори

Далі знову наближаємося до однієї з головних річкових артерій Рівненщини – Горині і наш шлях проходить лісом, що наступає впритул до берега. Якраз тут – перша недовга (десь 2 км.) зустріч з пісками. Тут вперше, хоч трошки, але всі були вимушені вести велосипед в руках. Але це усе, як потім виявилося, були квіточки у порівнянні із пісками другого дня марафону.

Ґрунти поліського краю переважно піщані, тому майже не утримують вологу. Тож, якщо довго не йшли дощі, рух велосипедом сухими пісками майже неможливий – колеса заглиблюються по самий обід. Рухатися ж після рясних дощів пісками приємно, на відміну від руху багнюкою, яка утворюється після дощів у чорноземах. А вони чергуються постійно: пісок, який переважно в лісах, з чорноземом, що переважно на луках. Тож – як повезе. Краще попасти десь на “золоту середину”: коли багнюка вже підсохла, а пісок ще не втратив вологу до стану непрохідного. В будь-якому випадку, будь-які негаразди при правильному розумінні – це пригоди.

луки

Луки

Тож отримавши першу пригоду – досвід подолання піщаної ділянки, рухаємося знову луками понад Горинню, яку перетинаємо вдруге поблизу села Суськ. Далі – знову берегом, але вже лівим, постійно занурюючись в лісову околицю.

початок заказника

Початок Суського ботанічного заказника

Тут – початок Суського ботанічного заказника і трек, прокладений його околицею понад Горинню, – це одна із чисельних принад марафону, насолоджуватися якою дали нам організатори-розвідники-першопрохідці. Чудові, мальовничі місця кручами горинських берегів. Тут сонце, що відбивається у потоці води незліченними сонячними зайчиками, фарбує річку у чисте срібло. Тут луки дихають вологою і щедро вкриті різнотрав’ям, що якраз зараз, у червні, вже наситилося соком землі та є поживним величезним пасовищем і безкраїм морем солодкого нектару для невтомних комах.

р. Горинь

р. Горинь

Тут вікові ліси ступають наступом до самого краю урвища понад річкою, ніби стомилися від спеки і прагнуть освіжитися у прохолодній воді. І усе це не може не залишати незабутні, сповнені розмаїттям фарб картинки у пам’яті мандрівника. А які фото! Хтось коротко і лаконічно охарактеризував Погориння “напрочуд фотогенічним”.
р. Горинь

р. Горинь

А ти на своєму байку рухаєшся крізь густе різнотрав’я, крізь прохолоду лісу, повністю у них розчинившись. Відчуваєш кожною клітиною аромати лісу та квітів. Виразно чуєш, як десь, зовсім поруч, гуде комаха, старанно визбируючи насолоду для своєї великої родини.
Звісно, подорожуючи в інший спосіб такого не відчуєш. Навіть пішим мандрівником сприймаються зміни не так яскраво – вони для нього не є такими помітними, бо відбуваються поступово. А велосипедом зовсім по-іншому. Звісно, за його допомогою шлях долається у 4-5 разів швидше ніж пішки, але головне, що велосипедом не відділяєшся від навколишнього, як то машиною. Ти розчиняєшся у ньому, при цьому чітко вирізняєш швидку зміну запахів, звуків та чогось іншого, одним словом, відчуваєш як змінюється дух усього того, що тебе оточує.

Суський ботанічній заказник

Далі ми рухаємося у село Жобрин, по черзі перетинаючи притоки Горині – невеликі річки Стубла та Путилівка. Декілька разів трек виводить короткими проміжками на асфальтовану дорогу, що сполучає Клевань і Степань, але як магніт він, аж до Базальтового, притягується берегами Горині. Села Деражне, Бичаль, Звіздівка, Злазне, з його джерелом-фонтаном, – це місця, де можна зупинитися біля якоїсь, як колись казали, «кооперації» – сільського магазинчику з хоч невибагливим, але таки асортиментом продуктів. Поповнити там запаси води в флягах та вуглеводів в організмі. Поблизу нього перепочити у затінку, вітаючи інших учасників марафону, що або радо зупиняються або, вітаючись та посміхаючись, проїздять повз.
Поблизу Базальтового ми востаннє перетинаємо Горинь і рухаємося до старого кар’єру, вщент заповненого водою з джерел, що були «оголені» в ході видобутку каменю.

Базальтове

Острів, Базальтове

Кар’єр має вигляд величезного кратера, залитого водою, оточеного з середини оголеними базальтовими стовпами. Посередині, серед води, наче класичний безлюдний острів – кам’яний вал з декількома деревами, що спромоглися прорости і вижити у твердій породі.

базальтове

Купальне місце, Базальтове

Тут можна освіжитися у прохолодній та прозорій бірюзового відтінку воді. Попереду – ще половина шляху…
оз. Базальтове

Прозора вода, Базальтове

Занурюєшся у воду і відчуваєш, як відкриті “на всю” пори твого тіла спрагло насичуються нею. Релакс. Обіднє сонце припікає, хочеться довго ніжитися під його променями і занурюватися у воду до самого вечора. Та треба рухатися далі.
З дороги видно, як поруч, в іншому старому кар’єрі, уже декілька років поспіль “купається” екскаватор по кабіну вкритий водою. Подейкують, що евакуація його з води коштує дорожче ніж новий. Тож і залишається він тут, наполовину у воді, покинутий напризволяще. Рязюча картина, якась розпачлива фантастична реальність.

Старий кар'єр, затоплена техніка

Старий кар’єр, затоплена техніка

Вже починаючи звідси, від Базальтових кар’єрів, ми будемо віддалятися від річки Горинь і поступово наближатися до басейну іншої ріки – Случ. Місце першої ночівлі – на березі Случа поблизу Березно. Але до нього ще, ой, як далеко.

карєр

Базальтові стовпи

Рухаючись від Базальтового до Корчів’я відносно оновленою гравійною дорогою спочатку польовою дорогою, а потім близько 3 км. лісовою просікою, складалося відчуття, що її проклали виключно для нас, учасників Поліської Січі – ми не зустріли жодної машини. Сонце на той час уже перевалило свій зеніт, тож дорога по гравію у затінку дерев була доволі приємною.
Після Корчів’я та перетину річки Замчисько знову була чимала ділянка лісової стежки, обрана серед безлічі таких стежок, здавалося, спеціально для велосипедистів. Всипана хвоєю та листям вона звивалася прохолодним лісом. Тоді, пам’ятаю, захотілося подякувати усім тим, хто її віднайшов. Попри відносну втому, то були 4 кілометри якогось велосипедного блаженства. Тож, дякую принагідно! Від усіх!
Далі – знову відкритий простір. Сонце вже давно перевалило свій зеніт, тож їхати ставало легше. Почався асфальт.

асфальт

Позначка Марафону Поліська Січ

Понад дорогою зустрічається великий бетонний ДОТ. Це один з об’єктів багатокілометрової оборонної лінії «Бастіон Полісся», що будувалася за Польщі у 30-х роках минулого століття для захисту від можливого нападу Радянського Союзу і складалася з безлічі таких бетонних ДОТів. До речі, лише тут, на дільниці «Сарни», польські війська у 1939 році спромоглися завдати хоч якийсь помітний опір РККА, яка мала суттєву чисельну та технічну перевагу. А вже під час Другої світової війни, ДОТи використовувалися вояками УПА як «схрони». Ми будемо зустрічати ці покинуті оборонні споруди чи не по усьому маршруту Поліської Січі.
Дот

Дот Андрус

Пісків, Моквин, Антонівка, Кам’янка – цей відрізок маршруту аж до Березне ми долаємо виключно асфальтовою дорогою. 26 кілометрів цієї фінішної асфальтової ділянки маршруту, стали вимушеними при його прокладанні – навколо колишні болота, а тепер безкраї луки, пронизані сіткою меліоративних канав, які не дали провести трек поза асфальтом. Не відношуся до прихильників асфальтових доріг навіть з таким мінімальним трафіком, проте тоді такий вибір здався вдалим та продуманим – ця ділянка без горбів та вибоїн, притаманних пересічці, ще й у кінці такої довгої частини марафону, виявилася рятівною.
дорога

Краєвиди

Якось непомітно частіше вживається займенник “ми”. Так, “ми”, бо на сотому кілометрі кудись зникають штучні, збудовані нашими власними руками бар’єри, якими ми чомусь намагаємося відгородитися від інших, вважаючи, що так охороняємо свій життєвий простір. Тут, на поліських просторах, бар’єри руйнуються. Ти та кожен, хто рухається разом з тобою, вже не окремі учасники марафону, ви – одна команда, що має одну на всіх мету. Тож, природно, що учасники гуртуються у великі та невеликі групи, в залежності від рівня підготовки чи приналежності. Кожен, хто бажає долучитися до якось із них буде без єдиного слова, але радо прийнятий. Тут, завжди отримаєш підбадьорливе “Ну, як ти?” або слушну пораду, чи обговориш подальше проходження треку, чи оціниш відрізок маршруту, який вже позаду. Разом, звісно, веселіше.
міст Березно

Березне

Тож, подолавши асфальтну дорогу, проїхавши крізь Березне, ми наближаємося до місця першої ночівлі, що розмістилося серед прибережних луків та лісів зразу за мостом через річку Случ, на околиці.
Вечірнє сонце наближається до горизонту, видніються лише силуети будівель, що розкинулися по той берег річки.
КП1, Березне

КП1, Березне

Кожен по черзі намагається проїхати повз надувні ворота – умовний фініш першого дня, викрикуючи, здебільшого до самого себе, щось на кшталт “А ось і я!”, що іншими словами означає “Агов, дивіться, я таки вже тут!”. Але ніхто, окрім тих, хто з тобою та одинокого фотографа, мовчазну фігуру якого ледве можна роздивитися на фоні вечірнього сонця, вас не чує. Усі зайняті своїми справами: або освіжаються у стрімких водах Случа або налаштовують свої намети десь на вільній ділянці поміж рідких дерев чи подалі у лісовій гущавині.
Фінішували, здається зовсім без сил, без слів, без змоги щось розповідати, але усміхнені і сповнені якимось внутрішнім незрозумілим піднесенням.
фініш КП1

Фініш, КП1, Березне

Переважна більшість учасників зараз у воді, тож і ми, нашвидкуруч скинувши з себе майже все, направляємося до берега Случа, тримаючи у руках свій ще вологий від поту та подекуди вкритий шаром солі велоодяг. Спустившись по трав’яному крутосхилу до води, стає зрозуміло, що Случ тут не глубоководний, але є один плюс – дно вкрите щільним, вимитим стрімкою течією, гравієм. Тож твердо крокуючи дном ріки, намагаєшся знайти хоч якусь заглибину, та, за хвилину, коли зрозумієш що ця справа є марною, занурюєшся у воду, лягаючи спочатку на спину, потім, живіт. Стрімка вода зі всіх боків омиває втомлене тіло, а ти лежиш у ній, дивишся як інші, такі як і ти, з розпашілими обличчями та засмагою велосипедиста роблять те саме – спочатку шукають заглибину, я потім лягають собі у воду у першому-ліпшому місці. Паломництво велосипедистів у найкращих його проявах.
До речі, про засмагу. По ній можна визначити з точністю 100% затятого велосипедиста чи велосипедистку, які ще не встигли “вирівняти” її засмагу на морських курортах, або швидше за все – просто не схотіли нічого вирівнювати. Абсолютно світлий тулуб дуже чітко контрастує із засмаглими в темно руками від місця, де закінчувалися велорукавички, до місця, де починалися рукава велоджерсі, та такими ж ногами – від шкарпеток до велошортів. Та ніхто здається на це не зважає. Звикли. “Ландшафт” із велозасмаг лише ще раз підтверджує, що зараз ти – “у колі однодумців”.
Тож, полежавши так у воді та ополоснувши декілька разів своє велошмоття, піднімаєшся на берег зовсім іншим – вода освіжила, відібрала втому, віднайшла та дістала назовні залишок сил. Принаймні достатню їх кількість, щоб розставити намет та повечеряти.

КП1, Березне

КП1, Березне

Поволі, бо поспішати немає вже ніякої наснаги, а може як ознака того, що ти нарешті таки зрозумів, що ж означало це “кто понял жизнь, тот не спешит”, встановлюємо намети, стелимо всередину каремати і спальники, укладаємо інші речі, розвішуємо мокрий велоодяг, який, до речі, встигає просохнути у променях помаранчево-червоного сонця, що невпинно наближається до обрію.
Тоді, взявши в руки свій небагатий кухонний інвентар (миску, ложку, кружку), прямуємо до місця роздачі вечері. Відчуття голоду якесь притуплене, але організм хоч тихо, але вже кричить – вимагає поповнення калорій. Шикуєшся в чергу з незмінними “Ну, як ти?”. Навіть не заперечуєш, коли тобі веселі кухарі-волонтери насипають повну миску каші, стільки, що ледь вистачає місця для курячої гомілки та парочки огірків. В доповнення до цього кружка чаю та печиво. Повноцінне поповнення вуглеводами та білками організм впевнено, неспішно та із задоволенням приймає під таку ж неспішну розмову…
Вечера, КП1, с. Березне

Вечеря, КП1, Березне

Перше що почув, то був сигнал будильника на телефоні, який заздалегідь поклав десь біля вуха. Ніч без снів, міцний сон. Так, це – втома, але це ще й ознака того, що ніч не була марною. Вона була призначена для відновлення і виконала своє призначення, максимально, на скільки мабуть було можливо.

(Про боротьбу із піщаними завадами, купання в поліському чаї та новий погляд на Надслучанщину другого дня марафону читайте у наступній частині)