ДЕРАЖНЕ– СЕЛО З ІСТОРІЄЮ МІСТА – частина 2 – Долі, люди, байдужість і небайдужість

10Гру - by Віктор Войтович - 0 - In Цікаві місця

Ніхто не заперечуватиме, що доля кожного з нас залежить від людей, які нас оточують чи просто зустрічаються по життю. Завдяки їм, ми не тільки розширюємо коло спілкування, інколи навіть заручаємося підтримкою, але вони, хочемо ми цього чи ні, впливають на наші світопогляди. З кимось із них ми крокуємо впродовж всього життя – вони стають для нас справжніми друзями, а з кимось не бачимось, з різних, незалежних від нас, причин (часто – це відстань та час), але зустрічі з ними, миттєві в сенсі тривалості життя, вражають ніяк не менше.
Теж саме стосується і долей будь-яких починань. Від конкретних людей залежить, чи стане таке починання звершенням. Дуже часто доля проектів та їх реалізації залежить від просто ставлення, що ніби побічно, але остаточно вирішить чи жити цьому починанню чи ні, чи стати йому звершенням чи ні. Так було, так є… і так буде. Зрозуміти, що хочуть донести провідники починання, або, радше, мати бажання почути, зрозуміти, перейнятися, спрямувати, підтримати – це залежить від самої людини, від її світопоглядів, від її спроможності побачити те, що на той момент для більшості не видно.

Небайдужість – творить і надихає. Байдужість руйнує, вбиває у зародку.

Доля Деражного, його парку, піщаних дюн, лісів, боротьби за кожен гектар земельних угідь навколо, рівно як і доля Єпіка Василя Володимировича – тому підтвердження.

деражне

с. Деражне

Чи не найбільший вплив на формування життєвих поглядів молодого Єпіка Василя склав молодий комсомольський актив Рівненщини. У ті часи проявити себе і не бути при цьому причетним до нього, було просто неможливо. Молоді, завзяті, та такі, що «палець в рот не клади» (тут і далі – цитати бесіди з В.В.), вони згодом стали кимось. А він, обраний у керівні органи як то кажуть «для галочки», цим не втішився, не став «сумлінним випускником» численних шкіл партрезерву. Він діяв. Не без використання набутих можливостей і знайомств. На користь свого краю. Бо був і залишається небайдужим.

Деражне

с. Деражне

Завдячуючи усьому цьому реалізовувався амбітний план і відбувалася розбудова Деражненського парку, що мав стати Малою Софіївкою. Мав. Не став. Може поки не став. Небайдужість одного, чи небагатьох, на жаль, може бути безсильною перед байдужістю більшості.

А байдужість може бути заразна.

Ми усі бачили купи сміття по лісах навколо сіл і містечок, у «місцях відпочинку». Це, «діло рук» байдужих «туристів» і байдужих місцевих. Як не дивно, за свідченням тих самих місцевих, часто-густо смітять останні. Бо туристи (без лапок) не залишають сміття. Не мають залишати, якщо вони небайдужі. Не вивозять у ліс сміття і небайдужі місцеві. Але про сміття, як прояв байдужості, це так, до слова, бо байдужість хоч і заразна, але виліковна!

ставок, деражне

Ставок, с. Деражне

Побудова складних систем меліорації з каскадом ставків, розробка футуристичного плану з розбудови парку та неабиякі обсяги фінансування для його реалізації, підтверджує особливість Деражного. Її відчували завжди, відчувають зараз, і відчуватимуть у майбутньому. Деражне – не місце для байдужих. Колишнє місто, зі своєю наповненою історією, яка, класично, тобто спіралевидно, повторювалася, не дає його жителям і відвідувачам байдужіти.
Щоразу, коли опиняєшся в Деражному, буде виникати відчуття його особливості, чи то пак, відмінності від загальноприйнятих уявлень про середньостатистичне поліське село, хай і велике. Дуже влучно його пояснив у коментарях до першої частини Володимир Шабаровський – викладач, науковець, автор відомої книги «Караїми на Волині»:
«Місто Деражне, як і всі міські поселення Волині, закладалося, а не виникло стихійно. Про це свідчить наявність у місті площі, яку проектували, а не виникла сама по собі. І ще є багато свідчень… Територія теперішньої площі Деражного є значно меншою ніж колись. Значну частину її було виділено під будівлю райкому, яка згодом використовувалась як лікарня.»

деражне, черепаха

Черепаха, с. Деражне

Зараз Володимир Володимирович пише книгу про Деражне, з якої, очевидно, ми ще більше дізнаємося про його величну історію та зрозуміємо причини появи відчуття його особливості.
Маючи особливий ландшафт, подекуди рукотворний, на місцях колишніх піщаних дюн, Деражне приваблює.
На таку дюну, що заросла чагарником і утворювала півострів на одному із безлічі ставків в Деражне, у свій час звернув увагу Василь Володимирович, створюючи на ній вже понад 10 років такий собі поліський оазис. Завізши понад 1000 тон родючої землі, 400 тон органічних добрив, вирощує окрім особливих сортів черешень, абрикос, аличі, слив, горіхів, аґрусу, груш, яблунь, малини та теплолюбних персиків, гумі («як черешні – солодкі, самачні» – В.В.), зовсім екзотичні – інжир, ківі, барбарис, кизил. Навіть бамбук росте! (курити?  ).
Є невелика пасіка. Навпроти стіни з винограду з різних сортів – кущі троянд. А 30-ти метровий берег весь усаджений калиною (більше ніж 50 кущів калини).
Краса!

Єпік, деражне

“Єпік”, с. Деражне

На цій площі, що становить понад 1,5 гектара, Василь Володимирович створив та розвиває фермерське господарство «Єпік». Основним напрямком спеціалізації його господарства є, все таки, вирощування риби.
«Взагалі, все сплановано так, щоби тут хотілося жити і всім хто заїде було приємно де відпочити, ну і щоби всім було так як вони хочуть» – каже Василь Володимирович. Тут збудована не одна альтанка, є чудові кімнати, де можна переночувати. Є також і сауна, що натомленому туристу-досліднику буде якраз впору.
Ще, Василь Володимирович наголосив на хисті своєї дружини, Тетяни Миколаївни: «Вона знає, і вміє приготувати і накормити людей. І так це зробить, що я сумніваюсь, що хтось інший краще це зробить за неї». На що Тетяна Миколаївна ствердно киваючи та якось змовницьки посміхаючись, доповнює свого чоловіка: «якщо я вас покормлю, то вам трудно буде виїхати звідси»
Знайомство з господарством Василя Володимировича було напрочуд щирим і змістовним.
Тож, плануючи свою подорож «Медовим колом» обов’язково візьміть на замітку, що двері, чи радше, ворота, до поліського оазису гостинно відкриті!
Приклад Василя Володимировича є доволі показовим. Це – прояв любові до свого Деражного, це – небайдужість. Доля піщаної дюни склалася.
А чи складеться доля «Медового кола» так, як зараз бачать її його провідники, залежить виключно лише від усіх нас. Наше відношення до історії рідної землі, наша повага до спадщини волинського Полісся, наша зацікавленість тим, що відбувалося як у сиву давнину, так і зовсім ще недавно, безумовно вплине на його долю.
Бути байдужим, чи долучитися у ряди небайдужих – вирішить кожен сам.

P.S. Дещиця меду до нашого «Медового кола».
Володимир Шабаровський, у своїх коментарях також розказав нам чому на полях навколо Деражного ростуть липи. Ось чому:
«У 70-х рр. районна влада наказала позрізати всі дерева, що позалишалися на полях, де колись стояли людські хати. Тоді економили кожен квадратний метр поля, тому там не мало бути дерев. Я наважився взяти на себе відповідальність не виконати вказівки. Ждав грози. Одного разу, їдучи в машині поруч з першим секретарем райкому С. Сиротинським, почув від того:
– А це що за неподобство? – Найбільший районний начальник побачив серед поля липи. Було це в урочищі Пендики, на місці колишньої польської колонії.
– Степане Федоровичу, це ж медонос. А краса ж яка! Ви ж знаєте, як пахне, коли цвіте!

Медонос

Медонос

Степан Федорович зміряв поглядом зухвальця, а тоді, всміхаючись, проказав:
– Ти бач який!
Тим усе й обійшлося. І слава Богу. Липи й нині прикрашають поля, дають бджолам нектар, під ними може перепочити хлібороб чи подорожній. Крім того, поляки й німці, що час від часу навідуються на місця своїх колишніх осель, мають змогу визначити місце, де колись стояла їхня хата, і вклонитися деревам, котрі росли там ще в часи їхнього дитинства. Можливо, у цьому випадку спрацював мій авторитет, але думаю, що й тоді можна було не поступатися принципами, не виконувати вказівки начальства, якщо вважав їх безглуздими. Усе, як і нині, залежало від конкретних людей і конкретних обставин. Бо були то вже не сталінські часи».

Це – цитата з книги батька Володимира Шабаровського – Володимира Петровича, який усе своє життя присвятив хліборобській праці, зокрема, лише в колективному господарстві «Світанок» в Деражне пропрацював понад 40 років і написав декілька книг про свій край.
Ось так небайдужість і любов до меду допомогла зберегти райські куточки посеред безкраїх полів – осушених колись поліських боліт.